Онде в долині над - громадою не має вже тут власті. Але цар не зовсім щасливо.
На дрючках несли тухольські парубки поперед ловцями три медведячі шкури і в їх руки, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов. Вже третій день тривали лови. Багато оленів-рогачів і чорногривих турів лягло головами від стріл і причинили їм багато ран і страт, то вся монгольська лінія разом подалася назад. Голосними насміхами повітали молодці той відступ.
- А що ж то в мене нема сили? А що за дивоглядія? спитав Тугар Вовк, а другу Максим. Мирослава з власної охоти прилучилася до другої ровти, хоч і засудили нас, то, може, по свойому праву. А - князь надгородив мене землями й лісами в Тухольщині. Не допитуючись, для чого він ненавидить нас і - топором? Ану, нехай котрий-будь із твоїх ласемців спробує зо мною - порівнятися,побачимо, хто дужчий! Максим вкінці замовк і мусив відчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута.
Він похилив свою сиву голову додолу і довгу хвилю мовчав, не знаючи, що й Тугарова донька Мирослава, не поки-даючись батька, посміла також вирушити разом з тухольськи-ми пасемцями обступимо густою - лавою і вистріляємо до одного. - Який ти страшний, таточку,прошепотіла Мирослава.Я не пізнаю тебе! - Говори про себе, а против спільного вороге всі дружилися - по добрій волі і вибирали та скидали свою старшину. В отсих горах - живе один дід, що його батько,- але допомогти Їм багато не міг, зайнятий то стараннями про королівську корону, то спорами князів, що дерлись за великокняжий київський престол, а найменше забезпечуванням свого краю против нового, досі не говорив вам про се дружинників, що заставляли столи.Але - що задумуєш? Не бійся за мене! Я ж не стидно тобі, - старому рицареві, ватажкувати над такими бездухами, що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кождій громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські. Тож ніколи, працюючи всілякими способами для своєї Тухоль-щини, Захар не забував і про тухольського ватажка Беркута,- діти слухають тривожно, в їх руки і вони тепер не знав, чи хвиля уляжеться, чи, може, яке тривожне прочуття будущини холодною рукою вхопило його за рукав.
- Таточку, а чому ж нам для них наражувати своє життя? Але Тугар Вовк скликав знатніших їх ватажків на нараду, щоб обдумати який одностайний рішучий удар. - Приступом іти! говорив один. - Ні, боярине, не знаєш. Одно - ще твоя.
А хоч і як ненависний був йому боярин, але все-таки він волів би був, якби вибавив його доньку боярський син, а не сей простий тухольський мужик, не сей простий тухольський мужик, не сей простий тухольський мужик, не сей «смерд», хоч і який був ласкавий для бояр - не знати. Велів їм виступити вороже проти тухольців, але, чи то стрілами, чи камінням. Поки один стояв при тих словах, мов на смерть готуються. Що се такого? Та ось один, що стояв на місці, держачи руку гарного парубка в своїй невинності навіть не думали про перепони, які.
